Протягом усього життя Сковорода послідовно уникав всього того, що могло уярмити його дух і волю до свободи, із повним правом заповів написати на могилі слова: «Світ ловив мене, та не впіймав».
(Іваньо)
Короткі біографічні відомості
Григорій Савич Сковорода народився в с. Чорнухи, тепер смт Полтавської області.
1738 року вступив до Києво-Могилянської академії, навчався з перервами 10 років. Відмовився від духовної кар’єри. У 1745-1750 рр. перебував в Угорщині, подорожував по Австрії, Польщі, Італії. Ознайомився з німецькою філософією, італійською культурою. Працював викладачем Переяславського й Харківського колегіумів, домашнім учителем у поміщика.
Полишив педагогічну діяльність через невідповідність змісту й методів викладання офіційним постановам. З 1769 року Г. Сковорода вів мандрівний спосіб життя. На цей час припадає написання більшості творів, які через заборону книгодрукування в Україні не друкувалися, а переписувалися й поширювалися усно. Вибрані твори вийшли в Петербурзі 1861 року.
Щастя письменник убачав не в маєтках і славі, а в житті в злагоді із совістю, шляхом до щастя вважав самопізнання. Ченці Києво-Печерської лаври запрошували Сковороду стати ченцем: «Доволі блукати по світу! Час причалити до гавані, нам відомі твої таланти, свята Лавра прийме тебе, як мати своє чадо, ти будеш стовпом церкви і окрасою обителі». На це Г. Сковорода саркастично відповів: «Ох преподобні! Я стовпотворіння умножати собою не хочу, доволі і вас, стовпів неотесаних у храмі божому! Світ мене не піймає». І таки не піймав. Навіть Катерині II не вдалося заманити Сковороду в золоті тенета солодкого життя при царському дворі. «Я не покину батьківщини, — гордо відповів філософ. Мені моя сопілка і вівці дорожчі за царський вінець». Він обрав шлях утечі від світу зла й досягнення свободи в царині духу.
Помер великий мудрець так просто, як і жив. Мабуть тільки праведникам Господь дарує таку смерть. У щирому товаристві серед друзів, своїх прихильників він у задушевних розмовах провів свій останній день. Згодом вийшов у сад і край дороги став копати яму. На здивоване запитання, що то він задумав, філософ як про щось буденне сказав: «Копаю собі могилу, бо прийшов мій час». А коли всі розійшлися, Сковорода помився, переодягнувся в чисту білизну, ліг на лаві й... заснув навіки.
Цитатник:
З творів Г. Сковороди:
Байдуже смерті, мужик то чи цар, Все пожере, як солому пожар. Хто ж бо зневажить страшну її сталь? Той, в кого совість, як чистий кришталь... («Всякому місту — звичай і права»).
О, якби в дурні мені не пошитись, Щоб без свободи не міг я лишитись («De libertate»).
Нам незрівнянно більшу радість дає збирати мед, аніж його споживати («Бджола та Шершень»).
Що є болісніше, ніж купатись у багатстві та смертельно мучитися з того, що не маєш спорідненої праці? («Бджола та Шершень»)
Солодкі тоді труд тілесний, терпіння тіла й навіть смерть, коли душа, володарка людини, насолоджується спорідненою собі працею («Бджола та Шершень»).
«Подяка блаженній натурі за те, що потрібне зробила неважким, а важке непотрібним» («Бджола та Шершень»).
Про Г. Сковороду:
Його мандрівне життя є предметом оповідань і легенд (М. Костомаров)
Протягом усього життя Сковорода послідовно уникав усього того, що могло уярмити його дух і волю до свободи, і з повним правом заповів написати на могилі слова: «Світ ловив мене, та не впіймав» (Іваньо)
Мені моя сопілка й вівці дорожчі за царський вінець. (Г. Сковорода)