Всякому городу нрав і права


Ключові слова:

  • лірика;
  • пісня, яка стала народною;
  • громадянська та філософська лірика;
  • дактиль;
  • життєвий ідеал — чисте сумління;
  • збірка «Сад божественних пісень».

Своєрідним диптихом-двовіршем є пісні 9-та і 10-та — «Всякому городу нрав і права». Іронічні шестивірші «Пісні 10-ої» формують універсальний образ часу, у якому всякому голову мучить «свій дур». Григорій Сковорода шикує в один ряд усіх, кого засуджує, — здирників, бюрократів, пияків, розпусників, підлабузників, ледарів. Це пани, що безупинно стягають собі землі, чиновники та юристи, що зловживають своїм становищем, багаті, у яких «дім, як вулик, гуде від гуляк». І тільки ліричний герой (сам автор) позбавлений цієї суєти, бо перед смертю всі рівні:

Знаю, що смерть — як коса замашна,
навіть царя не обійде вона.
Байдуже смерті, мужик то чицар,
- все пожере, як солому пожар.

Совість і мудрість у цій поезії не лише протиставлені багатству й знатності — їх автор підносить над усім Дріб’язковим, буденним, нікчемним.

Хто ж бо зневажить страшну її сталь?
Той, в кого совість,
як чистий кришталь.
(Переклад В. Шевчука)

Ця «Пісня» набула широкої популярності в народі, вона використана І. Котляревським в «Наталці Полтавці», модифікована в поемі Т. Шевченка «Сон».

Читати сам вірш

Всякому місту – звичай і права,
Всяка тримає свій ум голова;
Всякому серцю – любов і тепло,
Всякеє горло свій смак віднайшло.
Я ж у полоні нав’язливих дум:
Лише одне непокоїть мій ум.

Панські Петро для чинів тре кутки,
Федір-купець обдурити прудкий,
Той зводить дім свій на модний манір,
Інший гендлює, візьми перевір!
Я ж у полоні нав’язливих дум:
Лише одне непокоїть мій ум.

Той безперервно стягає поля,
Сей іноземних заводить телят.
Ті на ловецтво готують собак,
В сих дім, як вулик, гуде від гуляк.
Я ж у полоні нав’язливих дум:
Лише одне непокоїть мій ум.

Ладить юриста на смак свій права,
З диспутів учню тріщить голова,
Тих непокоїть Венерин амур,
Всякому голову крутить свій дур.
В мене ж турботи тільки одні,
Як з ясним розумом вмерти мені.

Знаю, що смерть – як коса замашна,
Навіть царя не обійде вона.
Байдуже смерті, мужик то чи цар,-
Все пожере, як солому пожар.
Хто ж бо зневажить страшну її сталь?
Той, в кого совість, як чистий кришталь…