Шістдесятники — це генерація молодих митців, яка заявила про себе у 60-х роках XX століття в умовах тимчасової «відлиги» радянського режиму. До найяскравіших представників цього руху в літературі належать Василь Симоненко, Ліна Костенко, Василь Стус, Іван Драч, а також прозаїки Григір Тютюнник і Валерій Шевчук. Цей історичний період ознаменувався початком десталінізації та публічним засудженням культу особи Сталіна.
Для творчості шістдесятників були притаманні такі ключові риси: поєднання національних традицій з новаторством, обстоювання творчої свободи, естетична незалежність та самобутність. Вони активно заперечували догми соцреалізму, протиставляючи їм витончений інтелектуалізм та естетизм.
Особливості поезії Івана Драча
Одним із найяскравіших шістдесятників є Іван Драч, визнаний поет-новатор. Його поезія наповнена прихованою багатозначністю, а однією з її головних ознак стало сміливе поєднання фантастичного та реального. Критики влучно схарактеризували його творчість як “поезією запитань, а не відповідей”.
Новаторський підхід поета виявлявся у сміливому використанні наукової лексики та в умінні поєднувати в єдиному образі різні світоглядні моделі: архаїчне народно-поетичне світосприйняття та сучасне «науково-художнє» розуміння. Іван Драч був переконаний, що істинне мистецтво виростає з народного коріння, завдяки чому набуває загальнолюдського звучання. Ця ідея знайшла втілення в його творах, де, наприклад, сільські майстрині порівнюються з великими митцями, як-от «Ван-Гоги в спідницях» у вірші «Балада про Сар’янів та Ван Гогів».
Поет розкривав властиве українцям відчуття краси, яке присутнє не тільки у фольклорі, а й у повсякденному житті та побутових речах. У його творчості традиційна хата постає символом національної автентичності на противагу місту, якому часто нав’язували роль носія чужої культури. Хоча Драч любив місто, він із сумом писав про втрату його самобутньої атмосфери та занепад його ролі як духовного осередку нації.
Драч модернізував жанр балади, сміливо вводячи до сюжетів сучасні реалії, як-от роздуми про наслідки науково-технічної революції в «Баладі ДНК». У знаменитій «Баладі про соняшник» автор поєднує побутову конкретику з відкриттям надзвичайної краси у буденності. Вже на початку твору з’являється соняшник — традиційний елемент українського пейзажу та національного світогляду, який у процесі розповіді зазнає дивовижних метаморфоз.
У цій баладі соняшник постає в образі хлопця, що є майстерним використанням фольклорного мотиву перевтілення, подібного до перетворення дівчини на тополю чи юнака на явора. Іван Драч поєднує реалістичні деталі з метафоричними узагальненнями, використовуючи асоціативне мислення, завдяки чому звичайні предмети набувають символічного значення. Образ сонця також стає метафорою, уособлюючи поезію. Таким чином, сонце-поезія втілюється в образі простого сільського дядька. Головна ідея полягає в тому, що відкриття краси й духовності космічного масштабу неможливе без реального, «земного» досвіду, який митець трансформує у витвір мистецтва.