Цитати з повісті “Шпага Славка Беркути” надають вичерпну характеристику головним героям: Славку, Лілі, Юльку та Стефку. Ця добірка ключових фраз допомагає зрозуміти їхні характери, зовнішність та внутрішні переживання.
Лілі
- “…нова учениця виявилася просто-таки незвичайною дівчинкою. По-перше, знала англійську мову так само добре, як українську, бо, бачите, брат її вчиться на англійському відділі в університеті. По-друге, безліч разів виступала по телевізору в дитячих передачах, по-третє, знімалася в кіно. По-четверте, вчиться у балетній студії театру.”
- У Лілі волосся світле, тільки очі чорні.
- “Дівчинка на сцені анітрохи не скидалася на веселу, пустотливу й непосидющу Лілі Теслюк, від якої щомиті кожен міг сподіватися якоїсь каверзи чи просто дитячого вибрику. Світлі кучері спадали їй на плечі, і обличчя майже ховалося у тій повені волосся. Легка спідничка також здавалася тільки хвилею, і вся Лілі, тендітна, зграбна, гарненька – скоріше хмаринка, а не справжня дівчинка, і було боязко – ось видіння зникне, розтане і вже ніколи не повториться.”
Юлько
- “Юлько вміє малювати, гарно малює Юлько.”
- “Дивний хлопчик”
- “Юлько, – на думку самостійного Стефка, – виглядав пещеним мамієм, однак ніби й плохутою не був.”
- “Юлько йшов додому набурмосений та похмурий. Те, що жив він зі Стефком в одному будинку, аж ніяк не означало, що їхні дороги якось перехрещувалися”
- “Це звучить, як оскарження. Годинами хлопчик сидить за роялем й вимолює у клавішів пісню, щоб зрозуміти і полюбити її, а клавіші нічого не дарують, і навіть коні перестають малюватися, гублять щось живе і справжнє…”
- “Гарна моя мама, – провів її поглядом Юлько, наколовши на виделку хрумтячу картоплю, – дуже гарна моя мама. Я колись намалюю її портрет, слово честі”.
- “Зачарувало Юлька місто. Любив його якось дивно, не по-хлоп’ячому, і любив не стільки самий рух, барвистість людської течії, а скоріше затаєну думку, закам’янілість м’язів каріатид і атлантів, різкі переходи від сучасної архітектури до старовини.”
- “Юлькові приємно: він говорив про речі, яких Лілі навіть не знала, і почував себе першовідкривачем, учителем.”
- “Чого хоче від нього Славко Беркута? Колись готовий був за Юлька у вогонь і в воду скочити, тепер не бажає цього робити; не треба, не велика біда, але чого ж чіплятися?”
- “Написав Юльків тато невеличку книжку про Львів. Юлько читав ту книжку, і пишався нею, і любив її, а в тій книжці, – говорилось у газеті, – було безліч думок, яких тато не сам дійшов. Скористався чужим, як злодій користується чужим годинником чи чужими грішми, списав думки і факти зі старих журналів, що виходили колись у Львові. А хтось інший упіймав тата на крадіжці і розповідав про те цілому місту.. Нікого не хотів бачити тої миті Юлько Ващук і боявся, аби хто його не помітив, аби не кинув зневажливо: “Ага, це він, син того Ващука…” І не хотів Юлько Ващук зватися Юльком Ващуком, і не хотів, аби перед ним громадилося високими сірими стінами те місто, яке він так любив, вулицями якого ходив із батьком.
- “– Авжеж, тільки сороки мені й бракувало! – з огидою скривився Юлько і тицьнув птаху черевиком. Вона відстрибнула вбік.”
- “– Беркута, навіщо прийшов? – запитав Юлько. – Жаліти мене прийшов? То мені цього не треба. Чи каятися прийшов? Не сміши мене, Беркута. Слухай, я тобі зараз щось скажу. Я знаю, чого ти до мене чіпляєшся. Ти ж мені просто заздриш, Беркута. Розумієш, ти мені заздриш – от і вся заковика…”
Славко Беркута
- “– Стверджую, що ваш син склав іспит на справжнього мужчину, – сказав головний лікар, виписуючи Славка.”
- “Хлопець стояв біля матері – маленький, блідий, давно не стрижений і тому трохи схожий на дівчинку. Недовірливо дивився на лікаря – цей високий, широкоплечий дядечко, мабуть, кепкував собі, бо ж ніякого екзамену він не складав, а лежав у лікарні; з тугою думав, що не можна буде грати у футбол, бігати, стрибати”
- “І від лагідного батькового руху, від ласкавого “мій хлопчику” Славко раптом відчув себе сильним і здатним довести власну правоту. – Я не пив. Я не був там, тату, я нічого такого не робив, я не знаю, що це все означає!”
- “Славко Беркута підвівся з-за парти, мовчки натягнув пальто і мовчки пішов із класу.”
- “Знав з першого ж вечора: фехтування — це те, без чого тепер не обійдеться. І як тоді, коли відважився на хворі ноги натягти важкі черевики з ковзанами, розумів, що мусить домогтися свого.”
- “У глибині душі Славкові хотілося бути схожим на свого тренера.”
- “Але я зовсім не заздрив, слово честі, навіть поняття не маю, як це – заздрити.”
- “Важко було переступати поріг класу і визнавати, що не привіз кубка. Навіть значка не привіз, бо за четверте місце й того не давали. І зовсім уже неприємно було чути насмішкуватий голос Юлька: – Ай-ай-ай, а ми тут приготували урочисті промови на привітання олімпійця.”
- “Шпагу, подаровану Андрієм Степановичем, Славко заховав і вирішив не брати до рук доти, доки сам не відчує, що має на це право. Дав собі слово: через рік увійти до збірної республіки, самому собі поклявся і надумав не порушувати клятву, хоч би чого це йому коштувало.”
- Славко, просто не міг прийти у зал і глянути у вічі Андрію Степановичу, і як думав, що Андрій Степанович не захоче з ним навіть розмовляти, не те що тренувати.
- «Добре високим і сильним – їх не штовхають навіть у тих випадках, коли вони надумають ходити серединою тротуару. А якщо ти у вісім років скидаєшся на дошкільнятко, до того ж у тебе ноги болять у суглобах при кожному кроці, то, мабуть, краще ходити попід стінами: безпечніше».
Стефко Вус
- “Стефко Вус, соловей–розбійник з нашого двору. Стою та дивуюсь: чому ти такий добрий став, у дворі хлопчаків мало що не ломигає, а тут над сорокою розчулюється! Метаморфоза”
- “подумав Стефко, що вже ніхто його не любить: ні теля, ані сонце, ані співуча липа, бо не заховали від батька”
- Стефко Вус, приміром, сидить удома. Голодний, самотній і сердитий. Настка перейшла-таки у школу-інтернат, хлопцеві сумно, усе байдуже, не хочеться навіть взуватися і йти по хліб.
- Хоч, правду кажучи, йому хотілося мати блискучі нові черевики. Тільки така розкіш не входила до найближчих планів Стефкового татуся.
- “Батькова квартира була незатишна і забарложена; малі Настині руки не могли там дати лад, а батько про той лад і не дбав ніколи. Траплялося, приходив додому п’яний, і то сварився, то раптом починав жалісливо каятися перед дітьми. Стефко йшов собі геть. Тинявся вулицями, затискала його нехіть до власної домівки, книжок, повчань і настанов, кілька днів не з’являвся до школи, і тоді вчителька приходила до них додому. Стефко дивився знову скоса, однак ішов на уроки, розгортав поплямлені книжки, шукав там чогось такого, що б зацікавило. У п’ятому класі залишився на другий рік.”
- “Настка маленька, худа, варила на трьох, як уміла, борщ та картоплю, обгортала у чистий папір Стефкові книжки та латала його подерті штани й сорочки.”