Проза Григора Тютюнника є визначним явищем в українській новелістиці другої половини XX століття. До його творчого доробку належать збірки «Завязь», «Край неба», «Дорога» та інші. Хоча його твори зазнавали цензурних втручань, вони достовірно відображають атмосферу складної епохи, в яку творив автор.
Центральною темою творчості письменника є людська душа, а не зовнішній побут. Тютюнник не ідеалізував своїх персонажів і не наділяв їх винятковими рисами. Зазвичай це прості мешканці села — чоловіки, жінки, діти та літні люди, зображені без поділу на виключно позитивних чи негативних. Персонажі постають реалістичними, розмовляючи живою, нелітературною мовою. Сам автор зазначав: «Я все роблю через деталь». Це зізнання є ключем до розуміння одного з головних секретів його майстерності.
Свою стильову позицію автор демонструє в оповіданні «На згарищі» через розповідь персонажа Макара про воєнні часи, де «і не було в тій розповіді ні трагічних зворотів, ні зітхань, була лише стареча потуга пригадати все таким, яким воно було насправді». Для Тютюнника характерна безстороння нарація, позбавлена нав’язливої авторської оцінки, що створює ефект документальної достовірності. Присутність автора мінімальна, часто зведена до ремарок, як в епізоді, де ціпок нагадує про війну («Він гримнув на підлогу, мов карабін»), а після реакції вчителя «діти принишкли, похнюпивши голови». Водночас поетиці Тютюнника властивий і прийом оголення. У творі «Оддавали Катерину» письменник вступає в уявний діалог з читачем («Казати я цього не буду…»), пояснюючи долю героїні, яка шукала кращого життя на Донбасі. Автор не приховує свого ставлення до її нареченого, який «напевне вважає, що робить Катрі честь, беручи її з хутора», проте справжня трагедія полягала в тому, що «на батьківщині їй нікого було полюбити». Оповідання порушує проблему збереження «моральних цінностей» в умовах зіткнення національної культури з масовою культурою маргіналів, мовлення яких рясніє суржиком: «Тарші! – гучно і впевнено виголосив Омелькович. – Фактіцко, юрідіцко і практіцко перед вами вже не молоді, а чоловік і жінка!…». Кожен персонаж самохарактеризується через мову, жест чи психологічну деталь, яку прозаїк ретельно «вивіряв, навіть звіряв на собі».
Майстерне використання художніх деталей яскраво ілюструє одне з ранніх оповідань «Зав’язь», де поетично зображено зародження першого кохання. Мудрий дід Лаврін попереджає онука Миколу про його обраницю Соню: «…дівка з тієї куряви, що чорти на дорогах крутять!». Почуття між молодими людьми зароджуються навесні, і пробудження природи виступає як художній паралелізм та символічна деталь. Подібним чином в оповіданні «На згарищі» немає випадкових предметів — вони тісно пов’язані з долями персонажів. Федір Нестерович повертається з війни з протезом, втративши всіх рідних, і знаходить прихисток у Одарки, «виробленої, але чепурної жінки з чорними від землі руками».
До провідних мотивів у творчості Григора Тютюнника належать:
- Сирітство, повоєнна бідність та наслідки сталінського терору.
- Моральна і національна деградація українців під тиском тотальної русифікації (оповідання «Син приїхав»).
- Тема першого кохання (оповідання «Зав’язь»).
- Право людини на вільний та природний розвиток.
Письменник виступав на захист духовного світу селянина, обстоюючи чистоту та красу своїх героїв, яких новий суспільний лад виривав із звичного середовища у світ відчуженості та незахищеності.
Підсумовуючи, варто згадати слова Анатолія Шевченка, який влучно охарактеризував спадщину письменника: «Твори Григора Тютюнника несли правдиві й невтішні вісті про свій час, — писав Анатолій Шевченко. — І при всьому тому його душа не озлобилася —вона була в нього чиста, світла… Співчутлива до чужого горя й радісно усміхне-. на до добра й краси. Тому-то й твори його сповнені людського тепла, ласки й милосердя до всього живого й сущого».