Мене звати Павлик. Я живу у славному місті Конотопі, яке вже майже три місяці стоїть в облозі московського війська. Наше місто не здається ворогам, хоча московська кіннота не раз накидалася на Конотіп, а від гарматних ядер часто виникали пожежі.
Я допомагаю дідусеві Якиму на високій дзвіниці. Ми разом стежимо за містом і б’ємо у дзвони, коли помічаємо пожежу. Це нелегка справа, бо дзвони на нашій вежі велетенські, мені самому важко навіть в один дзвон вдарити! Але я радий допомагати, бо знаю, що під Конотопом вирішується доля всієї України.
Того вечора дідусь Яким пішов по харчі, а я залишився сам на дзвіниці. Спочатку мені було трохи страшно, але я мусив бути сміливим. Пильно вдивляючись у вранішній туман, я раптом помітив щось дивне – наче довжелезний човен пливе в тумані й наближається до міста. Я зрозумів, що це ворог намагається підкрастися до Конотопу!
Не роздумуючи, я кинувся до найбільшого дзвона. Він був такий важкий, що мені довелося зібрати всі свої сили. Бам-бам-бам! – полетіли звуки над містом. Я бив у дзвін, доки не знепритомнів від напруження.
Коли я прокинувся, дідусь розповів мені радісну новину – завдяки моєму сигналу козаки вчасно помітили ворога і відбили напад! А потім прийшов на допомогу гетьман Виговський із військом і розгромив московську армію під Конотопом.
Мене назвали героєм. Козацький сотник подарував мені золоту сурму, а люди вітали мене. Я був щасливий, що зміг допомогти своєму місту і всій Україні. Хоч я ще малий, але я пообіцяв: “Якщо москалі ще колись прийдуть, то дідусь Яким битиме в дзвони, а я заграю на сполох у сурму! Ніколи вони сюди не доберуться!”
Я – маленький дзвонар із Конотопу, але в моєму серці – велика любов до рідної землі.