Тема «світової скорботи», втечі від світу в ліриці Байрона (на прикладі прочитаних творів). Вірш «Хотів би жити знов у горах...»


План відповіді

  1. Характерні для поетів-романтиків мотиви самотності в ранній ліриці Байрона.
  2. Трагедія людини у бездуховному світі у віршах «Душа моя похмура», «Хотів би жити знов у горах...».
  3. Нездійсненна мрія романтичного героя-бунтівника про героїчне життя.

Для поетів-романтиків характерні мотиви самотності, «світової скорботи», втечі від буденності, волелюбні мотиви. Лірика Байрона вже для його сучасників була яскравим втіленням нової, романтичної поезії. Ліричний герой поезії Байрона відбиває світ думок і почуттів самого автора. Перше почуття поета не було щасливим. Дівчина його мрії віддала перевагу вигідному шлюбові перед вірним коханням. Біль розбитого серця звучить у вірші «Спомин». Мотиви самотності, розчарування, краху ілюзій звучать у вірші «До леді».

Байрон показує трагедію людини у бездуховному світі, але разом з тим утверджує її високе призначення. Ліричний герой Байрона відчуває «світову скорботу», тому що могутні сили, приховані в людині, не мають плідного виходу. Він постає проти всього світу, відстоюючи своє право на внутрішню, індивідуальну свободу, насамперед свободу почуттів. Таким настроєм пройнятий вірш «Душа моя похмура». Відчуття «світової скорботи»—головний мотив вірша. Ліричний герой звертається до співця з дивним проханням: заспівати таку пісню, щоб душа розридалась. І тільки кінцівка вірша пояснює, чому виникає дивне бажання: «Я хочу сліз, бо серце розірветься від страждань». Ліричний герой розуміє, що позбавитися життєвих страждань він не зможе, а сльози, можливо, принесуть хоч на деякий час полегшення.

У вірші «Хотів би жити знов у горах...» простежується еволюція ліричного героя: від розчарування й відчуженості, моральних втрат і сумнівів його душа здатна піднятися вгору, до високих ідеалів, до гармонії з природою. За формою поезія «Хотів би жити знов у горах...»—внутрішній монолог поета. Ліричний герой вірша відчуває себе чужим, самотнім у світі бездуховності та штучних почуттів. Відчувається його палке бажання порвати зі звичним життям та людським оточенням і полинути до іншого світу. Розвивається мотив романтичної втечі від буденності, який розкрито багатозначно і складно. Передусім це втеча зі світу реальності у світ мрій та спогадів. Це втеча від теперішнього в радісний світ дитинства, із людського оточення до світу природи. Нарешті втеча від сірого, одноманітного сьогодення до високого, героїчного минулого Висока думка і поривання поета наснажуються і суворою красою величної гори та подвигами земляків. Сама гора перетворюється для поета на символ боротьби за свободу.

Перед читачем постає образ романтичного героя-бунтівника. який жадає героїчного життя. Та мрія поета в буденній реальності нездійсненна. Ліричний герой Байрона виник за певних історичних умов віддзеркалив основні проблеми свого часу, пробудження в людині від чуття своєї неповторності, свого права на власні думки й почуття.

Вірш «Хотів би жити знов у горах...»

Хотів би жити знов у горах

Хотів би жити знов у горах

Дитям безжурним, як колись.

Блукать між скель, в морях суворих

Між хвиль розбурханих нестись.

Моя ж душа, мов птах прип'ятий.

Що прагне скель і висоти.

Страждає в Англії пихатій,

В краю лукавства й німоти.

Дай утекти мені, талане.

На лоно урвищ і горбів,

Забуть всі титули й кайдани.

Лакуз вельможних і рабів.

Веди мене на хмурі скелі.

Де стогне грізний океан,

— Верни з дитинства дні веселі.

Дай серцю відпочить од ран.

Я мало жив, та відчуваю.

Чужий я в цьому світі лжі.

Навіщо ж темрява ховає

Той знак останньої межі?

Я спав, я снив про щастя, доки

Не заступив тих марень гніт,

— То, Правдо, промінь твій жорстокий

Вернув мене у ниций світ.

Кого любив — давно нема вже.

Та й друзі розійшлись, як дим.

Надію втративши назавше,

Вже й серце стало крижаним.

Хай інколи тамує келих

Скорботу й біль, нехай уста

Сміються між питців веселих

Я серцем завжди сирота..

А ти, о Жінко, світоч вроди,

В тобі розрада і любов.

Та в серці в мене стільки льоду

Що я й до тебе охолов.

Цей світ лукавства й облуди

Я б проміняти на край хотів,

В якому вільно дишуть груди

Між темних урвищ і хребтів.

Туди б, з незлобним серцем, в бурю.

На те безлюддя, до стихій!

Волію пустку дику й хмуру.

Таку ж, як дух похмурий мій.

О, як мені з душного світу,

Мов голуб до свого кубла,

У небо грозове злетіти

В кочівлю сонця та орла!

Переклад Д. Паламарчука