Образ Мефістофеля в трагедії Йоганна Вольфґанґа Ґете «Фауст»


Людство завжди намагалося зрозуміти навколишній світ, пояснити природні явища і сутність буття. Достатньо згадати біблійну оповідь про Єву, яка скуштувала яблука з дерева пізнання, праці алхіміків епохи Відродження, спрямовані на винахід філософського каменя, за допомогою якого можна буде перетворити метал на золото і здобути еліксир життя, що повертає молодість і здоров'я.

Але саме в епоху Відродження людина пройнялась вірою у свою всемогутність, що викликало новий сплеск церковної диктатури й вилилось у вогнище інквізиції, спрямоване на вияв і знищення демонів. Тоді з'явилось безліч легенд про угоду людини з нечистим, серед яких і легенда про доктора Георгія Фауста, яка у безлічі перекладів стала духовно рідною цілій Європі.

Але Фауст був героєм саме для Ґете, бо жив у ньому протягом шістдесяти років. За цю трагедію, яка стала символом всього життя письменника, Гете брався за рукопис у передсмертні хвилини й під час тяжкої хвороби в дев'ятнадцять років, після хвороби і короткочасної сліпоти на п'ятдесят першому році і на сімдесят п'ятому, коли боявся, що не встигне його завершити. Можливо, тому кінець трагедії і став своєрідною сповіддю поета перед життям. Адже геній Ґете було визнано за життя, тому для нього «метою життя є саме життя». І ось саме цьому життю він підбиває підсумки: «Не може вічність поглинути мої діла, мої труди». А оскільки Фауст жив у поетові, то він і змінювався разом з Ґете.

Дев'ятнадцятирічний поет передав своєму героєві тривоги власної юної душі і визначив його в особистому лірично-драматичному плані. Можна навіть розглядати твір як автобіографічний, бо в ньому відбилась духовна еволюція автора. Герой Ґете пройшов самотній шлях, хоча прагнув повноти життя.

Але все життя за ним йшла тінь Мефістофеля як його внутрішній голос, як його друге я:

У мене в грудях дві душі живуть.
Між себе вкрай не схожі і ворожі
Одна впилась жадливо у світ земний
І розкошує в нім в любовній млості.
А друга рветься в тузі огневій
У неба рідні високості.

І тут з'являється Мефістофель як посланець духа землі. Власне, друге Я Фауста стає зримим. Мефістофель уособлює асі пориви Фауста, його жагу до повноти життя. Фауст готовий віддати душу за цю повноту, за те. щоб вимовити: «Спинися, мить. Прекрасна ти!» Але саме Мефістофель є уособленням усього зла. що живе в Фаусті. Отже, коли Фауст Живе пориванням, - він і Мефістофелем заодно, а коли його облягають сумління, - він розлучається з Мефістофелем як із чимось потворним і ганебним Мефістофелем тут різний: то привабливий, то відразливий.

Мефістофель, для якого мета виправдовує засоби, готовий все вирвати з корінням — у цьому ж його суть. А Фауст подолав дух заперечення і зневіри творчою працею, в якій Мефістофель не бачить сенсу, вважаючи перемогу за собою. Для Мефістофеля вся міра життя людини в тому, щоб поставити на її душі печать У боротьбі за душу людини Мефістофель постає метушливим і розгубленим. А сцена його боротьби з трояндами сповнена іронії і глибокого смислу, адже, забувши про душу Фауста, він висловлює власні невідомі почуття до ангелів.

Отже, друге. Я Фауста, яке уособлювало бажання злого, переможене силою добра, жагою творчості і безсмертям людської думки.