Сценарій екологічного заходу "Дзвони Чорнобиля"


Скачати: 

Цілі: розширити пізнання про трагедію сторіччя – аварії на ЧАЕС; розвивати в учнів почуття особистої відповідальності кожного за долю своєї

країни ті свого народу; виховувати учнів уважними, милосердними людьми, патріотами, справжніми громадянами своєї країни.

Обладнання: фотографії героїв пожежників, виставка книг «Чорнобиль – наш біль», криниця.

Учень

Як листя в садах,

Як в річці вода,

Спливають, злітають роки…

Горта і одрива календар сторінки…

Та в пам'ять вкарбована дата одна –

День смутку, скорботи, біди.

Учениця

Не можна ні про що мовчати,

Горить тривогою чоло.

Ці вірші – роздуми і факти,

Це все було, було, було…

Птахи складають гімн весні.

Всміхаються до сонця квіти.

А пам'ять лине в моторошні дні.

Гудуть короткі дзвони квітня.

(Набат обривається. Під звуки метронома на сцену виходять учасники композиції)

Учень

У ніч з 25 на 26 квітня 1986 року, коли всі спали безтурботним сном, о 1 годині над четвертим реактором Чорнобильської атомної електростанції несподівано розірвало нічну тишу велетенське полум’я.

Учениця

Країна ще нічого не знає. Ще довгі дні правда буде захована за муром мовчання, і ще більше часу буде потрібно, щоб повною мірою зрозуміти те, що трапилося.

Учениця

Зойкнула Земля чайчиним криком:

- Сину, вбережи і захисти! –

Вийшла мати із іконним ликом:

- Іди, синочку. Хто ж, коли не ти?...

Спалахнуло Небо, впало крижнем?

- Сину, вбережи і захисти! –

Вийшла жінка з немовлятком ніжним:

- Йди коханий. Хто ж, коли не ти?

І уже ні сина, ані мужа,

Лиш розвестні зоряні поля…

Та пліч-о-пліч стали

Біль і мужність

Дух і Воля

Небо і Земля

(Виконується пісня «Лелечина доля»)

Учень

А смерть уже відкрила свій рахунок і забрала найкращих. Трохи згодом людство взнає їх імена – перших тих, хто затулив собою світ від найстрашнішого лиха.

Учениця

Безумство хоробрих – вогонь на вогонь:

І полум’я серця, і вітер долонь.

Де подих і подвиг – в єдине злились,

Як рідна земля і розбурхана вись,

Безумство хоробрих – життя за життя.

Щоб тільки лишилися мати й дитя.

Не всі виживають, та житиме світ, -

І спів материнства, і день-першоцвіт.

А дума людська пам’ятатиме вас,

А пам'ять людська повертатиме вас.

(Голос за кулісами називає прізвища. на сцену заходять діти з портретами героїв-пожежників)

  • Герой Радянського Союзу – лейтенант Правик Володимир Павлович
  • Герой Радянського Союзу – лейтенант Кібенок Віктор Миколайович
  • Сержант Ващук Микола Васильович
  • Старший сержант Ігнатенко Василь Іванович
  • Старший сержант Титенок Микола Іванович
  • Сержант Тищура Володимир Іванович

Учень

Коли біда чорнобильська війнула,

Коли упав наладчик неживим,

Був перший тут начальник караулу –

Володя Правик з воїнством своїм

Учениця

Дивлюсь в його лице – ось-ось розправить

Одну він зморшку між густенних брів.

Чудовий хлопець, Володимир Правик,

З тих, чиє серце – гордість матерів!

Учень

Збить треба пломінь! Зрізати назавше,

З ніг без жалю зіб’є, зупинить крок.

І ось він поруч, твердо ставши,

Мов стриж весняний, Віктор Кібенок.

Учениця

Який предивний ти, людський характер.

Коли ти досягаєш висоти,

Коли розверзнувсь атомний реактор,

І подолать нещастя мусиш ти.

Учень

Що буде – враз обидва зрозуміли, -

Реактор другий тільки б зберегти,

Їм у собі знайти б незнанні сили –

Не дать вогню в сусідній блок пройти.

Учениця

І промінь збили! Тільки в прижмур хмуро

Побачив Віктор, наче у півсні:

Присівши вмить, провів сержант Тищура

Рукою по волоссі, що в огні.

Учень

І у Володі полум’я чимале

Все більш танцює в звужених очах…

Наталя, двотижневая Наталя,

Така ж бо довгождана ця Наталя

На випростаних Надіних руках…

Учениця

З усім, що так було безмежно милим,

Тепер навіки обривалось вмить…

Реактор врятувать не мав він сили –

Вони ж бо мали право й відступить.

Учень

Тієї трагічної ночі лейтенант і сержанти пожежної охорони здійснювали свою звичайну роботу. А ситуація була незвичайна – поруч «дихав» смертельним подихом реактор. Не було часу думати про себе: треба було рятувати станцію. І вони її врятували.

Учениця

Хай пам'ять про них буде вічна!

(Учні запалюють свічки)

Вічна слава і пам'ять вам, наші рятівники, низький уклін від урятованого народу.

(Звучить «Реквієм» Моцарта. Хвилина мовчання)

Учень

Минає двадцять три роки з того трагічного дня. Люди переселені із зони відчуження. Життя не стоїть на місці. Воно швидкоплинне, але крик душі виривається в кожного, хто покинув рідну домівку!

Учениця

Хай ніхто його тепер не чує,

Крик душі, що рветься і болить,

зрозуміти, жаль, ніхто не може,

На землі чужій як важко жить.

Як навколо тебе непривітно

Шелестять дерева і гаї,

Як душа тремтить, болить і рветься –

Учень

Де хатина рідна, чиста річка,

Де сади колись буйно цвіли,

Там було так любо, так привітно,

Там було все ріднеє мені.

Зараз лише спогади лишились

Про хатину рідну, землю ту.

Учениця

Як збагнути все це, як змиритись,

Я не знаю, просто не збагну.

Та ніхто не в силах зрозуміти,

Зрозуміти і допомогти,

Крик душі моєї погасити,

Припинити біль той на душі.

Учень

Приживаються люди на нових місцях, народжується нове покоління, загоюються душевні рани, але спогади про покинуту рідну землю, рідний край залишаються навіки.

(Виконується пісня «На Чорнобиль журавлі летіли»)

Учениця

Мертві чорнобильські села… Ми відчуваємо їхнє мертве застережливе мовчання, відчуваємо небезпеку, що прийшла у траві, воді, деревах. Земля залишилася без своїх господарів, залишилися самотніми подвір’я, стара груша, стежки…

Учень

На пустищі дикім росте бузина,

Сіріє край поля хатина сумна.

Облуплені стіни, полин, спориші –

Не видно й не чути навкруг ні душі.

І тільки при місяці пізно вночі,

Коли над хатиною стогнуть сичі,

І вікна примарливим блиском горять, -

З сіней у світлицю крадеться, мов тать,

Якась неземна, потойбічна мара,

І груша в дворі завмирає стара.

Учениця

І чути, як в миснику дзвонять миски,

І хрестяться лячно побожні жінки.

І світять очима коти з темноти,

І хочеться швидше те місце пройти,

Де буйно і дико росте бузина,

Де пусткою хата сіріє сумна.

(Виконується пісня «Журавлі-журавлята»)

Учень

Є чорне золото, є чорний хліб.

Є чорний лебідь і лебідка чорна.

Та найчорнішим серед них усіх

Є все-таки Чорнобиль.

Є чорна хмара й чорний-чорний дим,

Та найчорнішим серед них усіх

Є все-таки Чорнобиль

(На сцену виходить Дівчина в чорному з квітами в руках. Вона підходить до портретів героїв-пожежників (На фоні «Лакрімози»)).

Дівчина

Як тільки світ занурюється в ніч

Я бачу безліч оченяток-свіч.

Дитячі очі дивляться на мене

Й благають тихе: «Порятуй нас. нене!...»

До них тягну я руки, хочу їх обняти…

Та далі й далі їх відносить вітер клятий,

Страшенний вітер болю і біди.

Він посланий Чорнобилем в світи

Хворобу страшну у світи носити

І очі дітям назавжди гасити,

В безсиллі руки я ламаю,

І в ніч іду, і в світі щось шукаю,

Щоб вітер той приборкати змогло,

Щоб зупинило чорний біль його.

Нехай весь світ до краю обійду,

Та я знайду… знайду… знайду…

Уявляю: висохли річки,

Пощезали і птахи, і звірі.

З краю в край прослалися піски

Фантастичні і мертвенно-сірі.

Уявляю: ані міст, ні сіл.

Ні на чому погляд зупинити.

І все буяло доскіл –

Неможливо навіть уявити.

На грані людства, на краю

В тривозі атомній стою.

Душа тривожиться, як птиця:

- А що, як висохне криниця?

Тривожиться у полі колос:

- Чому замовк пташиний голос?

І вмить здригається планета –

І річка Либідь, річка Лета,

Не все, не все пощезне в світі.

Ще в зорях сад, Земля - у цвіті.

Лист подорожника. Дорога…

Та в серці – атомна тривога.

(Виконується пісня «Дзвони Чорнобиля»)

Учень

Людство прагне всесвіт осягнути

І себе у ньому зрозуміть.

А тривожне «Бути чи не бути»?

Страшно над планетою висить.

На землі, у домі вселюдському,

Протиріч і негараздів – тьма.

Будьмо, люди, обережні в ньому.

Іншого житла у нас нема.

Учениця

За днями дні минуть повільно рік.

За днями дні - і другого немає.

Нехай же лихо наше проминає

І в світі не повториться вовік.

Хай стане мир міцніше у сто крат,

Хай над землею чисте небо буде.

Чорнобиль – попередження, набат,

Його уроків людство не забуде.

Учень

Б’ють тривожним набатом дзвони Чорнобиля… Вони нагадують: Пам’ятайте! Хай не повториться! Хай земля зацвітає навесні пишним буйством кольорів, хай пнуться до сонця трави, хай повертаються з чужини журавлі, несучи на крилах радість зустрічі з рідною землею. Хай кожен новий день сповнює ваші серця миром, спокоєм, радістю. Пам’ятаймо!

(На фоні «Аве Марія»)

Учениця

Пречиста Діво! Матір Пресвятая!

Спаси і сохрани велику землю!

Святую вільну Україну!

Її народ, синів її й дочок!

Дай щастя їм, дай волі, дай свободи!

Благослови на труд, на злагоду, на мир!

(Виконується пісня «Як у нас на Україні»)

ДОДАТКИ

НА ЧОРНОБИЛЬ ЖУРАВЛІ ЛЕТІЛИ

На Чорнобиль журавлі летіли,

З вирію вертались навесні.

Як сніжниця, попелище біле

Розвівалось в рідній стороні.

Там згоріли гнізда і гніздечка,

Проржавіла хвою і трава.

Журавлина крихітна вервечка

Напинались, наче тятива.

Не було ні стогону, ні крику,

Тільки пошум виморених крил.

Журавлі несли печаль велику,

Наче тінь невидимих могил.

Не спинились птиці на кордоні,

Де сягає атома яса.

І дивився батько з – під долоні,

І ридала мати в небеса.

На Чорнобиль журавлі летіли,

З вирію вертались навесні.

ЛЕЛЕЧА ДОЛЯ

Говорила мати у літа далекі,

Що мене до хати принесли лелеки.

Не сказала сину в золотий святвечір,

Що вони лишили й доленьку лелечу.

А як чула клекіт – завмирала в полі:

Принесіть, лелеки, не лелечу долю.

Плинуть хмари сині, сиві хмари й сині…

Жаль мені, що нині я в лелек не вірю.

А як заклекочуть – лину в небо чисте,

Повернути хочу у своє дитинство.

Поклонитись полю на чотири боки

За лелечу долю й пережиті роки.

ЧОРНОБИЛЬСЬКІ ДЗВОНИ

Сл. і муз. О. Ринді

1. Цей день пам’ятаємо всі, як один.

Той час не злічити - немає годин,

Які б повернули святеє життя,

Та в день той квітневий нема вороття.

Приспів:

Чорнобильські дзвони над нами пливуть,

Чорнобильські дзвони нам спать не дають,

Чорнобильські дзвони над миром кричать,

Чорнобильські дзвони – то смерті печаль.

2. Не вірили. Думалось: лихо пройде

І болю не буде – тягар упаде.

Та атом страшенний на землю упав,

О, скільки він горя й печалі завдав.

Приспів:

3. Роки пролітають, минають село,

Та горе людське вас сюди привело.

Буяло, цвіло, вирувало життя…

Тепер зосталось лиш одне каяття.

Автор: 
Дмитрієва О.О.
Предмети: 
Виховна робота