Микола Хвильовий ідентифікував себе як романтик та проголошував творчий метод, відомий як «романтика вітаїзму», який, на думку критиків, часто межував з нереалістичним зображенням дійсності. Цей напрям, по суті неоромантизм, мав уособлювати активну, оптимістичну романтику тріумфу, спрямовану в майбутнє. Однак, парадоксально, у творах Хвильового вона часто набувала песимістичних рис, перетворюючись на романтику втрати. У межах цього стилю письменник розробляв концепцію повноцінного буття та життєствердної сили українського відродження, втілюючи ідеал сильної та вольової особистості, готової до боротьби.
Це знайшло відображення в його експресивному та динамічному стилі прози, а також у новаторських жанрових та композиційних рішеннях. У своїй творчості він синтезував елементи різних модерних течій: імпресіонізму, експресіонізму та сюрреалізму. Його творам не притаманні прямі дидактичні ідеї; натомість більшість образів, як-от «загірна комуна», є завуальованими. Автор активно застосовував прийом інтертекстуальності, створюючи діалог між різними текстами. Новели Хвильового часто є безфабульними: зовнішня дія поступається місцем внутрішньому сюжету, що розгортається у психіці та переживаннях персонажа. Це робить його прозу глибоко інтелектуальною, що яскраво ілюструє новела «Арабески».
Сам термін письменник увів у своїх памфлетах «Камо грядеши?». Згідно з його визначенням, романтика вітаїзму є «сумою нового споглядання, світовідчуття, нових складних вібрацій». Ключовою проблемою у творчості Хвильового залишалося питання історичної долі України та її культурного шляху. Саме тому критик Олександр Білецький визначив його як основоположника нової української прози, підкреслюючи значний вплив збірок «Сині етюди» та «Осінь» на творчість молодих авторів. В українській літературі цей напрям утвердився у 20-х роках XX століття, а Микола Хвильовий став одним із його найяскравіших представників.