Великий шовковий шлях виник у II столітті до нашої ери для сполучення Китаю з містами Ферганської долини. Протягом багатьох віків він був головною транспортною артерією між Сходом і Заходом.
Шовковий шлях використовували для транспортування шовку з Китаю, тому й виникла така його назва. Уперше відомості про це сполучення з’явилися ще в II столітті до н. е. Імператор Лю Че дізнався, що в інших країнах не існувало шовкоткацтва. Тому він наказав налагодити з ними торгівлю, аби в обмін на шовк купляти гарних коней, а також солодкі плоди й вино. Проіснував Шовковий шлях аж до епохи Середньовіччя.
Основна частина Великого шовкового шляху пролягала пустельними територіями Азії, що ускладнювало умови пересування. Для перевезення вантажів використовували адаптованих до таких подорожей, витривалих і невибагливих до нестачі води верблюдів.
Відсутність води на більшій частині маршруту караванів додавала ще більших незручностей. Тому арабські будівники спорудили сардоби (перською мовою — сховище для води) — колодязі, у яких накопичувалася вода. Колодязі були збудовані з каменю і мали кілька отворів у периметрі, формою нагадували шатро.
Для накопичення води давні інженери використали ефект циркуляції повітря, що через отвори потрапляв під шатро колодязя. У середині гаряче повітря охолоджувалось, із нього конденсувалася водяна пара, яка по стінках споруди стікала в отвір на дні сардоби. Колодязі під шатром мали глибину 3-5 м, а вода в них була прохолодною навіть у сильну спеку. Сардоби зводили через кожні 12-15 км торговельного шляху. Кожна могла забезпечити водою до 200 верблюдів.
Окрім Великого шовкового шляху, було ще два менш відомих шовкових шляхів. Один з них починався в провінції Сичуань, перетинав провінцію Юань і тягнувся до північних районів М’янми, а далі — через річку Брахмапутра до кордонів Індії уздовж узбережжя найбільшої річки Індії — Гангу — до Іранського нагір’я.
