Пізнавальна година для учнів середніх класів
Укладач: Панасюк О.І., заступник директора з виховної роботи Лукашівського НВК
ТЕМА: «Він вічний і святий цей житній хліб ...»
МЕТА: узагальнити відомості про хліб у нашому житті, виховувати в учнів повагу до хліба, закликати до бережливого ставлення до нього.
Обладнання: портрет Т.Шевченка заквітчаний вишиваним рушником, хліб - сіль на столі, букет із калини та житніх колосків, вироби із тіста, плакати вислови.
ХІД ЗАХОДУ
Святково прибрана класна кімната. На стіні – портрет Т.Шевченка у вишитому рушнику. Стіл застелений вишитою скатертиною, на ньому хліб-сіль, букет із калини та житніх колосків, вироби із тіста. На дошці плакати-вислови. Виходять читці
1. Він вічний і святий цей житній хліб,
Чи в паляниці на столі у хаті,
Чи зв’язаний в важкий тужавий сніп,
Де колоски шепочуться вусаті.
2. Він чув у полі крик перепелів,
Чи жайворонів передзвін весняний,
Він виріс для пісень і добрих слів,
Тому що народився під піснями.
3. Він приходить тисячами діб,
І новим днем земля безмежно рада.
Він вічний і святий, цей житній хліб
Так, як життя, добро, кохання, правда.
Учитель: Хліб! За всіх часів і в усіх народів найбільшою святістю вважався хліб. Про нього писали поети і мислителі, він прославлявся в піснях і думах. Коли його не ставало, приходило лихо. Недаремно людина, творячи щоденну молитву, просить Бога: «Хліб наш насущний дай нам сьогодні». Ота святість, пошана до хліба передавалася з покоління в покоління дітям, внукам.
4. - Не кидайсь хлібом! Він святий! -
В суворості ласкавій,
Бувало, каже дід старий
Малечі кучерявій.
5. - Не грайся хлібом, то ж бо гріх! –
Іще до немовляти,
Щасливий стримуючи сміх,
Бувало каже мати.
6. Бо красен труд, хоч рясен піт,
Бо жита дух медовий
Життя несе у людський світ
І людські родить мови.
7. Хто серно сіє золоте
В землі палку невтомну,
Той сам пшеницею зросте
На полі вселюдському.
Учитель: Коли і як народжувалася і виховувалася в наших предків любов до хліба?
Повідомлення учнів. Захист проектів
1. Усе йшло від сім’ї. Дитячі ігри в мініатюрі відображали діяльність дорослих. Батьки працювали, а поруч з ними були завжди діти, і вони переймали їхні рухи, жести, ставлення до всього.
2. Ігри дітей, які відображали діяльність дорослих.
Дівчатка, спорядивши паску в піч, замішували піскове тісто, робили з нього палянички, клали їх на подорожникові листки і «випікали» на паркому сонці.
А хлопчики, ставши в коло, вибирали «князя» і загадували загадки. Хто не знав відгадки, виходив з кола, а «князь» примовляв: «Грушка – минушка, а хліб кожен день. От іди назбирай дровець, заміси тісто, випечи хліб і почастуй нас».
Далі йшла гра.
«Князь». Чим хата багата?
Відповідь. Хлібом і родиною.
«Князь». Звідки сходить сонце?
Відповідь. Із-за хати.
«Князь». А хліб?
Відповідь. З пікної діжі.
«Князь». А відгадайте загадки:
- У хлів іде без шкірки, а виходить із шкіркою (Хліб).
- Мене ріжуть, мене б’ють,
Мучать і на порох труть,
Безперестанку гублять
І всі мене люблять (Хліб).
- І грудкувате, і ніздрювате,
і кисле, і крихке, а за все миліше (Хліб)
3. Такі ігри ознайомлювали дітей з нелегкою хліборобською працею, виховували любов і пошану до хліба.
У кожній сільській хаті була така традиція: як тільки родина заселяла нове житло, вона переносила зі старого стіл і пікну діжу. «Без столу, печі і діжі,— наголошувало прислів'я,— немає тепла і їжі». Усе можна було позичити чи взяти на тимчасове користування у сусідів, а от пікну діжу ніколи не виносили з хати. Вона вважалась святою, бо в ній народжувався хліб.
Пікна діжа — де родинний оберіг, її не годилося використовувати для якихось інших цілей, окрім свого призначення. Тільки коли розплітали молоду на весіллі, її садовили на діжу. У цьому обряді був глибокий зміст: відтепер молода господиня мала забезпечувати майбутню родину печеним хлібом.
4. Як пекти хліб? Нині мало хто з молодих вміє випікати хліб: Призабувається це давнє ремесло. Але, може, все ж повернеться воно до нас. Від літніх жінок я записала обряд випіксіння хліба. Зачинок робили раз на тиждень у четверговий вечір. «Хліб,—казали,— треба пекти в жіночий день. Він найкраще вдається у п'ятницю». За давнім звичаєм у цей час, якими б не були родинні стосунки, мають налагодитися — ні прокльонів тобі, ні сварок. Інакше — хліб не вдасться.
Руками легко випліскувати круглу, наче сонце, хлібину, клали її на рушник. А потім на ясенову лопату клався капустяний листок, притрушувався борошном і лише тоді на нього переносили хлібину.
Ловко шугали лопату в гарячу утробу печі, потім другу, третю...
Виходити з хати під час випікання-хліба не можна було, рипати дверима — теж, бо хліб зглевкотіє, «на два пальці будуть закальці». А яке чудесне дійство витягання хліба з печі. Витягнуть його з печі,
зважать у руці: якщо важкуватий — ще не пора виймати. А коли від легкого постуку спід паляниці відгукнеться дужим передзвоном, починають виймати рум'яні , хлібини. Кожен буханець треба обов'язково
видмухати, ошкребти нижню скоринку від залишків капустяного листя, і вони стають чистенькі, рум'яні. Обід із свіжим хлібом — завжди свято. Відрізаючи окраєць, батько говорив синові: «Це щоб дівчата любили. А цілушку дамо корівці, щоб молоко прибувало».
5. Коли з’явився хліб на Землі? «Земля на зернятці стоїть…» Так говорять у народі, бо саме в колосі, звичайному і водночас дивовижному з віку у вік трималася людська доля. Сотні тисяч слів у нашій мові, але першими за важливістю є Україна, народ, праця, хліб. Хто не знає, що таке праця і хліб, той перестає бути сином свого народу .Коли і як з'явився він на цій землі? Як люди навчилися вирощувати це диво? Чому жодне свято в Україні не обходиться без хліба? Чому така глибока йому шана?
6. Легенда розповідає:
Колись у давнину синові царя Елівсіна юному Триптолему богиня родючості Деметра дала насіння пшениці і наказала висіяти його в зоране поле. Тоді він першим на землі тричі зорав поле і кинув у ріллю золоте зерно.
За велінням богині проїхав на колісниці, запряженій крилатими кіньми, всі країни і навчив людей землеробству. З тих пір і з'явилися хлібороби.
Учитель: Це — легенда. А як же було насправді? Як зачиналося хліборобство? Хто вперше почав випікати хліб? Що ви дізналися про це з прочитаної літератури?
7. У всіх кінцях світу вчені-археологи знаходили стародавні стоянки первісної людини. І скрізь було зерно. У країнах Сходу — рис, Південній Америці — кукурудза... Коли ж людина відкрила злакові рослини?
Ніхто не знає точної дати. Було це дуже давно. У закіптюженому склепінні печери полум'я освітило похмуре обличчя хранительки вогню — старійшини племені. Чоловіки вкотре повернулися з полювання ні з
чим. Невдача за невдачею переслідувала плем'я. На світанку старійшина сама вирушила шукати їжу. Поблизу стоянки всі їстівні кореневища були зібрані. Довелося йти далеко. У пожовклій уже траві, в чагарникових заростях вишукувала жінка хоч що-небудь їстівне. Зупинилась у видолинку, по якому протікав струмок, спустилася до нього. Але й там не було нічого. «Хоч би що-небудь знайти!» — думала жінка. І раптом на протилежному схилі побачила незнайомі рослини. На їхніх стеблах погойдувалися колоски. «Що в них?» Старійшина перебрела струмок, схилилася до однієї з рослин. З колоска на долоню впали золотаві зерна.. Жінка кинула їх до рота, пожувала. Це харч! Ось де порятунок!.. З того часу, які б злакові рослини не відкривала людина, знахідка виявлялася щасливою. Борошнисті зерна давали приємне відчуття ситості, допомагали пережити тяжку зимову пору, коли так бракувало харчів. Знаходити зарості рослин-годівниць доводилось нечасто. А вирощувати їх ще не вміли. Як цього навчилися? Поранений мисливець присів край дороги. Біля стежки зеленів паросток хлібної рослини. Неподалік — ще один. «Де вони тут взялися? — подумав мисливець. — Може, виросли з покинутих збирачами зернин?» І посміхнувся: прийде ж таке в голову. Він (як і його одноплемінники) вважав, що рослини підвладні богам, з волі яких вони пробуджуються до життя. Але думка, що промайнула в голові, не давала спокою... Наступного ранку він роздобув трохи насіння і розкидав його у відлюдній місцині, на галявині. Минуло кілька днів. Паростків не було. Мисливець уже перестав сподіватися, що вони з'являться. Та ось три зернини проросли. Вони потрапили в м'яку, розпушену землю. «Ось воно що!» — зметикував мисливець, Він розпушив землю палицею, розкидав насіння. Що вийде? Цього разу проросли всі зерна. «Сіяч» дивився на крихітні росточки і очам своїм не вірив. Йому здавалося, що сталося диво. Хліб скорився людині, виріс там, де вона забажала! Так хлібне зернятко прив'язало людину дб землі. Вона вже не блукала лісами в пошуках їжі, а поселялася біля хлібного поля — пшеничного, рисового, житнього чи ячмінного. Близько семи тисяч років тому поселення хліборобів виникли на берегах Дністра, Південного Бугу, Дніпра.
8. Випікати хліб первісні люди ще не вміли. Та якось... Важкі хмари облягли небо. Пішов дощ. Хлібороби повернулися з поля рано. Жінки заходилися готувати борошняну юшку. А готували її з розтертого каменями зерна. Одна жінка, поспішаючи, розлила її на розпечений камінь. Юшка була густою. Потрапивши на камінь, перестала розтікатися, стала коржем. Старша з жінок схопила з каменя борошняне кружальце і хотіла викинути його. «Згоріло зерно!» — подумала вона. Але ж кожна жменька борошна була дорога. До того ж від маленького плоского кружальця, якому ще не було назви, так принадно пахло. Треба покуштувати! Жінка відщипнула шматочок. Смачно! Запропонувала чоловікам — сподобалося. Тоді, з острахом позираючи на розпечений камінь, жінка вирішила повторити ще раз те, що вийшло випадково...
При розкопках стародавніх поселень учені-археологи багато разів знаходили камінні «деки», на яких колись пекли хліб: круглі, як сонце, коржі.
9. А я розповім, як з'явилося дріжджове тісто. Адже прісне тісто використовували дуже довго. І готували їжу, як правило, ввечері, коли вже ніхто нікуди не поспішав. Та одного разу один з рабів вирішив уранці приготувати їжу на вечір. Замісив тісто. А тут: «На роботу!».
Коли він повернувся, тісто прокисло. Дуже жаркий видався день. Бідняк хотів викинути тісто та пожалів, змішав його зі свіжим. Не пропадати ж добру! Ось тут і почалося... Замішували тісто здебільшого на воді. Інколи — на олії, медові (залежно від достатку). Тісто завжди лежало спокійно, не пузирилося і не намагалося утекти. А це, мов живе, піднімалося, росло. Вже не вміщалося в мисці, частину його відклали в іншу посудину. Хай втихомириться. Воно і там росло. Диво. І раб став на коліна. За ним опустилися інші. У тісто вселився якийсь дух. Добрий дух. Він вирішив нагодувати бідняків, допомогти їм. А якщо це «живе» тісто спекти. Хліб спекли, як завжди, на розжарених каменях. Вийшов особливий, пишний, пахучий... Звичайно, безіменний бідняк і не думав про відкриття закваски, приготування дріжджового тіста. Та значення відкриття від цього не стає меншим.
10. Дуже багато народних звичаїв пов'язано з хлібом:
Якщо впала долі скибочка, неодмінно підніми і, поцілувавши, поклади на стіл.
Хліб ріжуть тільки в руках — лівою тримають хлібину, притиснувши її до грудей, а правою — ножа.
Краяти хліб треба тільки до себе, тому що він святий. З хлібом, кажуть, і пісня миліша, і хата тепліша.
Паляниця, за добрим українським звичаєм, мала неодмінно лежати на столі.
Не можна класти її догори.
11. Хліб був мірилом життя, культури. Будь-який обряд не обходився без хліба. Народжувалась дитина — йшли з хлібом, виряджали сина в далеку дорогу — мати загортала в рушник житній окраєць; справляли весілля — пекли коровай; йшли на поминки — несли з собою паляничку; дорогих гостей зустрічали хлібом-сіллю.
12. Хліб і рушник — одвічні людські символи. Хліб і сіль на вишитому рушникові були високою ознакою гостинності українського народу. Кожному, хто приходив з чистими помислами, підносили хліб. Прийняття рушника, цілування паляниці символізувало глибоку пошану тих, хто це виявляв, до господарів. Цей звичай пережив віки, став доброю традицією і в наш час.
Згадаймо народні повчання:
«Доїж шматочок хлібця, бо в ньому твоя сила».
«Якщо залишив недоїдений шматок, то цілу ніч снитимуться старці».
13. Батьки завжди з поля приносили ввечері дітям «хлібець від зайця». І з яким смаком їли той гостинець діти! Батьки ніколи не залишали, не викидали хліб, а несли його, як святиню, своїм дітям.
В одній з народних казок розповідається: «Якось у родині пекли хліб. Одна паляниця скотилася . з лави і покотилася дорогою. Прикотилася до воріт багатія і просить: «Прийміть мене до себе, завжди будете ситі». «У нас і калачів досить»,— мовив багатий. Покотилася хлібина далі. Докотилась на край села й стала перед хатою бідняка. Саме у дворі гралися голодні діти. Побачивши хліб, зраділи йому і весело понесли до хати. Тут же почали їсти хліб. Коли залишився тільки окраєць, сталося диво: виросла з окрайця нова паляниця. І скільки б її не краяли, завжди цілою була. У хаті бідняка постійно був хліб.
А одного разу з високої гори покотилось золото і зупинилося воно перед хатою бідняка, постукало в двері, щоб пустили. Вийшов бідняк і сказав: «Тебе нам не треба, у нас є хліб!». Покотилось золото далі.
Зупинилось перед хоромами багатія. Тільки заблищало у дворі, метнувся багатій, вхопив золото в обійми і посадив на почесному місці. І почалися в багатія злидні. Земля перестала родити, сади почали
всихати. Не стало хліба. Як не жалів багатій, а змушений був понести за хліб шматок золота. Півпаляниці відкраяв бідняк, а золота від багатого не взяв. Родина багатія весь хліб з'їла відразу і знову була голодна, а бідняків окраєць перетворивсй в нову запашну паляницю.
14. Розказує казку «Хліб і золото».
Учитель: Василь Сухомлинський згадує: «Коли я підріс, моя мати передала мені запашну хлібину в чисті полотняній торбині, а поряд лежав батьків лист». Батько відомого педагога писав: «не забувай, сину, про хліб насущний, пам’ятай, хто ти і звідки вийшов, пам’ятай, як важко дістається цей хліб. Пам’ятай, що твій дід, мій батько – Омелько Сухомлин, був кріпаком і помер за плугом на ниві. Ніколи не забувай
про корінь народний. Не забувай, що поки ти вчишся, хтось працює, добуваючи тобі хліб в поті чола». Виходять читці. Звучить вірш Б.Олійника «Хліб»
1. Нам при тобі не страшні вороги і хвороби,
Слався ж вовіки на селах і городах.
Бронзовим сяйвом у древнім гербі хліборобів —
Найіменитіших аристократів труда.
2. Чи на весіллі, чи в дні поминальні скорботи
Ти споконвіку на покуті, хлібе, у нас.
Міра єдина роботи й солоного поту —
В формі хлібини зупинений радості час.
3. Образу хліба вклонімося,
Сиріч — ЛЮДИНІ,
Високочолому сіятелю землі.
Істинно люди: Живемо не хлібом єдиним
Істинно так ... коли маємо хліб на столі.
Учитель: Хліб на столі. Зайшовши до хати, возрадуймося йому, віддаймо шану тим, хто зростив його, зібрав і змолов у семи млинах мучицю; рукам, котрі подарували духмяні, схожі на сонце, паляниці. Хай завжди він — совість наша — буде в хаті, лежатиме прикрашений вишитим рушником, свіжий і святий, і найпершою молитвою нашою буде хвала хлібові, прохання, щоб він був завжди на нашому столі, щоб не черствів, бо, як мовить народ, коли черствіє хліб, то і черствіють душі. Не даймо ж зчерствіти душам!
Всіх присутніх частують хлібом і виробами з тіста
Література
1. Савенко Т. Земля на зернятці стоїть… // Дивослово. – 1994. - № 10-11. – с.49 – 51.
2. Українські народні казки.
3. Шило Л.В. Тепло батьківського хліба. // Позакласний час. – 2012. - № 1 – 2. – с.21 – 23.
4. Шершень Л. Хліб наш насущий … // Дивослово. – 1994. - № 10-11. – с.48 – 49.
Середні