Мета: розкрити ідейно-художній зміст творів, поглибити поняття про новелу, удосконалювати навички учнів аналізувати твори малих жанрів, визначати проблематику творів, повчитися у великого майстра слова стильової досконалості, глибше пізнати її закони; розвивати критичне мислення, вміння аналізувати, спів ставляти, формувати власну думку про поведінку героїв; виховувати красу почуттів, усвідомлення сенсу любові, уміння берегти її й цінувати.
План заняття
- Огляд життя і творчості Г. Тютюнника (відеоматеріал).
- Колоритні образи людей скромних і тихих, з доброю душею і чутливим серцем.
- «Три зозулі з поклоном» – новела про щиру й віддану любов, людську чесність і порядність.
- Життя і творчість О. Гончара (відеоматеріал).
- Аналіз твору «За мить щастя».
Навчальний матерiал (лекція)
Часто Гр. Тютюнника запитували: “Над якою темою працюєте?“ “Ніколи не працював над темою. Завжди працюю над почуттями, що живуть навколо мене і в мені“, — писав Гр. Тютюнник у 1972 році. Цей запис можна вважати творчим кредо письменника.
Новела “Три зозулі з поклоном“ займає особливе місце у творчості Григора Тютюнника. Письменник якось висловився щодо “секретів“ своєї творчої лабораторії: “Мені здається, спочатку йде робота душі. Часом напружена, інколи прихована. І коли настає мить, що вигострилася думка до краю, біль серця такий, що воно обкипає кров'ю, а напруга така, ніби кожен нерв — натягнута струна на скрипці, ледь-ледь торкни і — він застогне словом.“ М. Григорів згадував: “У Будинку творчості сліпенький бандурист співав пісню, і в тій пісні були слова: “Три зозулі з поклоном“. Навіть не дослухав виступу. Пішов у кімнату й почав писати перші рядки новели.“
Пригадаємо, що називається новелою.
Новела (від іт. novella — новина) — надзвичайно стислий розповідний твір про якусь незвичайну подію з несподіваним фіналом. Для новели характерні наскрізні деталі, виразні штрихи, влучні слова для передачі зображуваного.
Новели Гр. Тютюнника є, безперечно, яскравим прикладом цього жанру
Пропонується ряд запитань за новелою “Три зозулі з поклоном “.
1. Чому присвячується твір "Три зозулі з поклоном?"
(Твір присвячується “Любові вивищеній “. Цими словами задано високии тон розповіді. Любов у Тютюнника є категорією духовної святості, на яку заслуговують такі ж душевно чисті герої: Марфа, Соня, Михайло.)
2. Від чийого імені ведеться розповідь? Чого при цьому досягає автор?
(Розповідь ведеться від трьох осіб — матері, батька, юнака — у стримано-побутовій манері, проте трагізм відчувається у кожному рядку. Але він (трагізм) не поступається силі кохання, внутрішній красі людей, яких не спроможні подолати ніякі репресії.)
3. Як ви гадаєте, чому Марфа “щораз перша відчувала“, коли прийде лист від Михайла. (Сцену “побачення “ Марфи з листом від коханої людини варто зачитати..
(Душа Марфи, переповнена коханням, відчувала Михайла швидше, аніж Софія. Вся душа Марфи була віддана передчуттю коханого. Вона серцем відчувала його і була там, де Михайло.)
4. Чому Марфа не любила Карпа?
(Ліна Костенко словами Марусі Чурай сказала, що “нерівня душ — це гірше, ніж майна “. Софія мимоволі дала відповідь на це: “Сидить, у стелю дивиться. Ми співаємо, а він вусами пару з миски ловить та сопе так, що каганець на столі як не погасне. “Я, — каже, — картоплю в галушках люблю. Картоплі треба більше кидать у галушки. “Для нього нікого і нічого у світі не було, окрім галушок.“)
5. Як ставиться Софія до своєї суперниці?
(Велике розуміння і співчуття спостерігається у ставленні Софії до Марфи. Символічним видається її старогрецьке ім'я, що означає — мудрість. Вона — людина високої і надзвичайно сильної душі. Вона співчуває нещасливій долі Марфи: “Ти, Михайле, хоч би разочок на неї глянув. Бачиш, як вона до тебе світиться.“ Горе нерозділеного кохання боляче відгукується в душі Софії: “Угорі, сину, ні на кого серця нема.“)
6. Чи любив Михайло Марфу?
(Думки учнів будуть різними. На користь позитивної відповіді можна навести такі рядки з твору: “...я чую щодня, що десь тут коло мене ходить Марфина душа нещасна... “. І не з неуваги чи, тим паче, неповаги до Марфи, яка безтямно кохає його, не хоче він глянути на неї, ні. “Навіщо людину мучити, як вона і так мучиться, — каже він, і хто зна, кого має на увазі — чи її, чи й себе. Любов до Марфи — це святиня, але і другу святиню він береже у серці: “Обнімаю тебе і несу на руках колиску з сином, доки житиму...“)
7. Чому було розтоптано життя — й без того непросте — трьох прекрасних людей?
(Автор підводить читачів до думки, що безпідставні репресії знищили безневинних порядних людей. Таких, як Михайло, були сотні тисяч. А заради чого вирвано їх з рідної землі, загублено у сибірських снігах? Над цим замислювався Григір Тютюнник завжди, до цього спонукав і читачів.)
8. Чи може нерозділене кохання приносити щастя. (Питання дискусійне..
9. Чи здатна людина у реальному житті на такі глибокі й довготривалі почуття, як у цьому творі?
(Учні міркують, висловлюють думки, підтверджують сказане прикладами із життя друзів, знайомих.)
Слово вчителя.
Григір Тютюнник правдиво розповідав у своїх творах про болючі моменти впливу державної системи на духовність людини. А душа письменника при цьому не дублювалася — вона була в нього чиста, світла, співчутлива до чужого горя і радісно усміхнена до добра й краси, тому його твори сповнені людського тепла, ласки й милосердя до всього живого й сущого. “Все прекрасне викликає у людині прекрасні почуття“, — занотував письменник у своєму записнику.
Найсвятіше і найчистіше почуття зародилося у душах юних Миколи та Соні, героїв новели “Зав'язь“. Кохання розквітає на тлі весняного пейзажу, коли вже одцвіли сади. Природа і почуття героїв перебувають у повній гармонії.
З першого прочитання твір сприймається як лірична пісня про чистоту й трепетність першого почуття.
Повертаючись від коханої, Микола застає в саду свого діда.
Ану, лишень, парубче, помагай окурювати садок, бо пропаде к лихій годині уся зав'язь. — Я прожогом кидаюся в садок, нагрібаю п'ятірнями сякого-такого труску і розкладаю вогонь аж на межі, щоб тягло дим і на Сонин садок.
Та не там, ближче до сажа розкладай! — сердито гукають дід.
Нічого, — одказую так, як вони мене вчили, — буде в людей — буде і в нас...
Прочитавши цю новелу, ми ще раз переконалися, що для Григора Тютюнника внутрішня краса людини — це джерело творчості. Берегти, захищати від різного лиха те, що народжується: зав'язь плоду — першого кохання, зав'язь нових думок, нових починань, нового життя; дбати не тільки про себе, а й про всіх людей, що навколо тебе, — це той мотив, що бринить у кожному оповіданні Гр. Тютюнника.
“Кожен письменник, — сказав Гр. Тютюнник у першому й останньому своєму інтерв'ю 6 листопада 1979 року, — обирає собі тему найближчу, найріднішу його життєвому досвідові і — неодмінно — своєму ідеалові людини і тому часу, в якому він живе. Найдорожчою темою, а отже, й ідеалом, для мене завжди були і залишаються доброта, самовідданість і милосердя людської душі в найрізноманітніших проявах.“
Особливу увагу звертав Гр. Тютюнник на мову своїх творів. Його стиль вирізняється багатством лексики, синонімів, влучних висловів, приказок.
Гр. Тютюнник завжди схилявся перед красою світу, прагнув любові й гармонії: у взаєминах людей, у ставленні до роботи, у стосунках з природою — любові й злагоди в усьому, а коли не знаходив цього, глибоко страждав, ставав колючим і задерикуватим, ладним, як і його герої, іти проти людської байдужості, моральної нечистоплотності, духовного убозтва. Це, зрештою, й ставало темою багатьох його творів.
Олесь (Олександр) Терентійович Гончар народився 3 квітня 1918 року в селі Суха, тепер Кобеляцького району Полтавської області. Після закінчення школи вступив до Харківського технікуму журналістики. З 1937 року О. Гончар почав друкуватися в українській пресі. 1938 року він вступив на філологічний факультет Харківського університету.
У перші дні війни пішов добровольцем на фронт у складі студентського батальйону. Брав участь у багатьох боях. Був двічі поранений. Улітку 1942 року в районі Бєлгорода, будучи контуженим, потрапив у полон — Харківський, потім Полтавський табір військовополонених. Звідти з партією військовополонених був незабаром направлений німцями на сільгоспроботи до радгоспу «Передовик» Кишеньківського району Полтавської області. Тут, працюючи на збиранні хліба, цегельному заводі, тваринницькій фермі, брав активну участь у діяльності підпільної антифашистської організації, створеної при радгоспі з робітників та військовополонених.,У вересні 1943 року з приходом Червоної Армії знову пішов на фронт. На фронті писав вірші, які публікувалися в дивізійній газеті.
Після війни закінчив 1946 року Дніпропетровський університет.
Найвідоміші твори:романи «Прапороносці», «Тронка», «Собор», «Людина і зброя», «Циклон», «Твоя зоря», новела «За мить щастя».
Аналіз твору «За мить щастя».
Літературний рід:епос.
Жанр:новела.
Тема:зображення кохання з першого погляду й страшної розплати за мить щастя.
Ідея:оспівування світлого кохання як щастя, за мить якого людина може віддати життя; засудження глибинної неправильності ситуації, коли за мільйони смертей на війні майже нікого не карають, а за смерть одного ревнивця, спричинену випадково, карають чисту душу.
Головні герої:артилерист Сашко Діденко, мадярка Лорі (Лариса), її чоловік, комбат Шадура.
Образи:людей: оповідач, який в Рангуні згадує події війни; Сашко Діденко — радянський воїн, молодий хлопець; Лорі (Лариса) — угорка (мадярка), молода жінка; чоловік Лариси-, священик-, Шадура-комбат; природи: поле, виноград, ліс, снопи, яр; предметів і явищ: мрії, глечик, тіло, револьвер, постріл, гауптвахта, розповіді, домисли, сльози, скрик.
Час подій: 60-ті рр. XX ст.-1943 р. Місце подій: Рангун — Угорщина.
Композиція:складається з обрамлення (пролог і своєрідний епілог) і власне новели. Сюжет: оповідачеві в сонячному Рангуні згадалася історія сонячного літа, коли радянські війська звільняють Угорщину (пролог) — картина літніх днів і краси угорських земель — радянський юний воїн-герой Сашко Діденко везе воду, радіє життю, мріє про кохання, про яке чув, але ще не мав, бо й ніколи за війною було (експозиція) — на жнив’яному полі Сашко бачить жінку на ім’я Лорі (Лариса), від якої не може відвести ока — вони ніби шукали одне одного — мить щастя (зав’язка) — до них наближається смерть у вигляді незнайомого, чорного, в жилетці, з блискучим серпом у руці чоловіка (чоловік Лори) — Сашко стріляє — його садять на гауптвахту — Сашко щасливий і майже не розуміє, що сталося («наче напоєний чарами, тільки й жив він тепер своїми золотими видіннями, отими снопами, її красою, тільки й чекав, коли вийде з гауптвахти та знов гайне до своєї циганочки (так він свою мадярочку називав)») — вартові підтримують хлопця — чоловік Лори помирає в лікарні — справа набуває широкого розголосу в країні як зразок «безчинства окупаційних військ» — Лора захищає Сашка — Сашкові винесено смертний вирок, справа доходить до Москви — чекання на апеляцію (кульмінація), але все залишається в силі — закохані таємно бачаться — комбат як душпастир вислуховує останнє слово Сашка — Сашко ні про що не жалкує — за півгодини засудженого розстрілюють у яру (розв’язка) — «Дива не трапилося. Сталося все, що мусило статися» (своєрідний епілог).
Художні засоби виразності:епітет, порівняння, метафора, риторичні фігури.
Сюжет:на жнив’яному полі зустрілися Сашко Діденко й мадярка Лариса, їх охопило неймовірне почуття кохання — молоді люди віддалися пристрасному бажанню — несподівано з’явився розлючений, із гострим серпом у руці чоловік Лариси, хотів накинутися на них, але Сашко зупинив його смертельним пострілом — Діденка посадили на гауптвахту — він і досі перебуває в полоні щасливої миті, Лариса ж інтуїтивно передчуває трагічну розв’язку — військовий трибунал, зважаючи на міжнародний резонанс Діденкової справи, не переймається долею зовсім молодого Сашка й виносить смертний вирок.
Літературознавці про твір. Перед нами постають звичайні люди — артилерист Сашко Діденко та його несподівана кохана Лорі чи Лариса, яку він зустрів на жнив’яному полі. Раптовий спалах пристрасті під палючим сонцем як неймовірний злет людської душі, вивільнення її од земних умовностей і засторог. Чи ж можливе це в недосконалому світі? Війна скінчилася, попереду демобілізація, повернення додому, там нове життя, у якому люди, що бачили віч-на-віч смерть, будуть гуманніші, благородніші, добріші й насамперед щасливі, бо навчилися цінувати кожну мить. Мрія от-от стане реальністю. До неї впевнено наближається Сашко. Він готовий до зустрічі з коханою. Про це йдеться в експозиції твору.
Нарешті ми бачимо свято душі, її розкріпачення, яке щойно відчули хлопець і його мадярочка. Шалена пристрасть кохання, яке переживають герої, передається цілою низкою відповідних деталей, епітетів: «палаюче літо», спрага, що мучить Сашка-водовоза, свіжі снопи… Перший погляд хлопця вихоплює «живе полум’я» — одну зі жниць. Проте серед цих палаючих барвів Лариса все ж особлива, хоч і є мовби невід’ємноючасткою жнив’яного пейзажу. її портрет має такі деталі: «червона як жар» кофтина, «загорілі ноги», темне волосся, «карим сонцем налляті очі», «густовишневі губи» — уже від такої портретної характеристики створюється настрій жаги, шаленства, романтичної піднесеності. Він посилюється описом: «Вона ніби тільки й ждала цього пориву, шпарко охопила хлопця руками і, відхилена на снопи, віддарювала його жаркими поцілунками спраглості, вдячності й відваги. Це таки було живе полум’я, що опалило його, обняло, засліпило. Снопи розлазились, розтікались під ними, як золота вода, п’янили обох, вона лежала горілиць — жарка, незнайома! — і очі її були повні щасливого п’яного сонця».
Кульмінація новели:на тлі цього любовного шаленства несподівано з’являється вкрай розлючений її чоловік із гострим серпом у руці. Письменник свідомо «згущує» тут барви, напруження наростає: «чорне обличчя», «божевільна каламуть в очах» (як контрастна до сонячності в очах Лариси!), важке дихання і постріл, який один у змозі зупинити цю страшну лавину, здатну в одну мить знищити найсвітліше, що може бути в житті. Ця кульмінаційна сцена має важливий притчевий підтекст, який утілює головну ідею: життя таке коротке, однак кожна мить може відкрити перед нами вічність. Про це не каже вголос О. Гончар, він це передає через художні образи, через назву. Уже ця особливість новели «За мить щастя» підносить її до високого рівня художності.
Напруженість сюжету дедалі посилюється, адже Сашко вбив чоловіка Лариси, тепер його будуть судити. Ще ніхто не знає, як розплатиться хлопець «за мить щастя» і мить смерті, але, певно, то буде так само несподівано. Теперішні барви описів, портретів контрастують із попередніми. Насамперед звернімо увагу, якою виглядає Лариса. Вона вже не зваблива «переможниця» життя, а ніби безпомічна жертва обставин — «змучена, перестраждана жінка з темним проваллям очей, що горять, як у хворої», «темно вбрана, боса, зарошена, і волосся на голові кучмилося недбало».
Зате Сашко ще перебуває в полоні миті щастя. Зовсім не переймається тим, що знаходиться в «арештантському курені», під вахтою, не переймається тим, яка розплата його чекає. Для нього відкрилося справжнє безмежжя світу любові. Усі помітили, як хлопець «із звичайного став незвичайним, став щедрим, багатим, багатшим за царів, королів!.. Наче напоєний чарами, тільки й жив він тепер своїми золотими видіннями, отими снопами, її красою, тільки й ждав, коли вийде з гауптвахти та знов гайне до своєї циганочки».
Отже, обидва образи закоханих ніби доповнюють один одного, створюючи єдиний повнокровний образ любові, яка завжди має поєднувати в собі піднесеність і страждання. Але чи переможе така любов усе, чи подолає фатум? Безперечно, письменникові хотілося б саме це довести — це вже було в новелі «Модри Камень». Але в 1960-х роках романтизммолодого Гончара набуває «реалістичнішого озвучення», досвід, час зробили інші наголоси. Чи візьме повоєнне суспільство на свій прапор таку любов? — чується за тестом риторичне запитання автора. Його герой ще живе наче в неземному світі, для нього розкрилася важлива життєва істина, але не дійшла до свідомості страшна небезпека — вирок військового трибуналу. Є в новелі два речення, за якими криється досить цікавий зміст і суть справжньої трагедії: «Тепер тільки одна людина в державі могла помилувати його. Справа дійшла до Москви». Любов не виправдано, престиж держави перевищує всяку гуманність — справа набула міжнародного розголосу. Але чого варта ця держава, якщо вона така байдужа до долі конкретної людини? Що насправді понесла вона в Європу на своїх прапорах? Хоча О. Гончар цих акцентів і не розставляє (і дуже добре!), проте вони звучать із підтексту, через зображення «живих» людей, їхніх почуттів. Як митця, письменника тепер насамперед цікавить внутрішній стан хлопця напередодні страти, він прагне достовірно й водночас експресивно передати напруженість ситуації, «розхвилювати» читача, розтривожити його розум, емоції, уяву. Автор навіть дозволяє собі помріяти, створивши умовну ситуацію, як то було в «Модри Камені», кидає легкий мазок художника: стається чудо — Сашка помилувано, всі щасливі: військові, виноградне містечко, а найголовніше — він і вона. Але останній, завершальний мазок художника вертає нас до реальності, опускає на землю: «Хмари над яром пливли, як і пливли. Сталося все, що мусило статись» (Р. Мовчан).
Домашнє завдання: подивитись відеоуроки, скласти план біографії письменників (письмово), записати тему, ідею, проблематику новели Г. Тютюнника «Три зозулі з поклоном», О. Гончара «За мить щастя»; прочитати новели. https://youtu.be/3dwaPqxiXFM
Зворотній зв’язок: виконані завдання надіслати в особисті повідомлення.