Учитель 1 . Кожен народ має свої традиції, історію, пам'ять.
У пам'яті людській навіки залишиться 1933 рік — найстрашніший в історії рік — рік голодомору. Сьогодні поговоримо про цю страшну трагедію.
Відомі вам слова «Хто не знає свого минулого, той не вартий майбутнього»? Адже наше минуле, історія нашого народу — це невичерпна криниця духу, мудрості, перемог і страждань. Кожен народ має її, свою власну — глибоку і прозору або замулену й прикидану, але має ту, яку створив. Нашу намагались і замулити, і прикидати. Однак ніколи, ні в які часи не перевелись українці, які, припавши вустами до своєї криниці історії, не відчували б її могутньої цілющої живильності. Сьогодні, коли ми заходилися будувати свою державу — без своєї кришталево чистої криниці не дамо собі ради. Але з нашої історичної криниці належить вичерпати багато солоної води від горя і сліз. Це наше громадянське завдання.
Скликати живих, небезпам’ятних до тих сіл і хуторів, до тих криниць та спільних ям, куди скидали десятками і сотнями виснажені тіла батьків, і матерів; братів і сестер;наших з вами дідусів і бабусь. І наскладали їх понад 7 мільйонів — єгипетські піраміди горя та мук на родючих чорноземах України.
За народним звичаєм, коли когось із батьків виносили з оселі, син чи донька небіжчика промовляли:
— Люди добрі, може, перед кимось мій батько (матір) "завинив (-ла), то просить він (вона) прощення раз, другий раз і третій раз. А над тими жертвами безневинними кволі живі не могли вимовити й слова.
-Тим-то ми, спадкоємці тієї наруги, маємо просити прощення, ми зобов'язані сказати гірку правду перед могилами, насипами і символами — хрестами. Щоб знали діти, через які страждання пройшов наш добрий і щирий народ.
Учитель 2 . На цей урок, діти, ми прийшли зі свічками, як до храму Божого. Хай же класна кімната сьогодні стане храмом духовності храмом пам'яті.
(Звуки дзвону, учні запалюють свічки.)
Учитель 1 . Відкрийтесь, небеса! Зійдіть на землю,
Всі українські села, прикілки та хутори.
Повстаньте всі, кому сказали: вмри!
Учитель 2 . Засяйте над планетою, невинні душі!
Зійдіть на води й суші.
Збудуйте пам'яті невигасний собор!
Учитель 1 . Це 22-й рік,
Це 32-й рік,
Це 33-й рік,
Це 46-й рік.
Голодомор. Голодомор. Голодомор.
Голодомор
Ти кажеш, не було голодомору?
І не було голодного села?
А бачив ти в селі пусту комору,
З якої зерно вимели до тла?
Як навіть вариво виймали з печі
І забирали прямо із горшків.
Окрайці виривали з рук малечі
І з торбинок нужденних стариків?
Ти кажеш, не було голодомору?
Чому ж тоді, як був і урожай,
Усе суціль викачували з двору.
- Греби, нічого людям не лишай!..
Я бачив сам у ту зловісну пору
І пухлих, і померлих на шляхах.
І досі ще стоять мені в очах...
А кажеш - не було голодомору!)
Учитель 2 . Понад 60 років від тих страшних днів голодомору. Так жахливо навіть зараз ступати болючими стежками страшної трагедії, яка розігралася на благословенній землі квітучого українського краю. Досі не віриться, що тут раптово зник хліб, люди залишилися без зернини. І це в урожайний рік. Пухли старі й малі, вимирали родинами й селами. Смерть никала на шляхах, на городах, у хатах.
Тридцять третій. Поле. Стигле жито.
Тридцять третій... В розпалі жнива…
З ким у цій німоті говорити?
Чи душа народу ще жива?..
Хто збагне мої пекучі муки
За народ, ошуканий до сліз?..
Темрява. Безодня. І - ні звуку...
І таке на всій Вкраїні, скрізь...
Учитель 1 . Україну називали житницею, але, грабуючи її по-хижацькому, не давали їй жити. Через те й була наша Україна вбогою та знедоленою, як Шевченкова наймичка. Хоча й сильна духом. У 1932 році погодні умови і склалися сприятливі, і хліб, слава : Богу, вродив. І як завжди, йото не і полінувалися зібрати. Українці— люди працьовиті.
Учитель 2 . Діти, а чому ми говоримо, що в 1932-1933 рр. був не голод, а голодомор? (Тому, що цей голод був штучним, зумисне підготовленим.)
Учитель 1 . Хоч Сталін, який вважав себе «батьком народів», і (заявив у січні 1933 року; що матеріальне становище народу кращає з року в рік, насправді ж це становище було катастрофічним. За наказом партійно-державної верхівки ще у жовтні 1932-році в селах почали відбирати всі запаси зерна. «Хліб забрати, машини купити, капіталістів перегнати» — ось головна мета. Кілька місяців потрібно було для того, щоб викачати з села усі фонди, залишити селянина без засобів на існування
Учитель 2 . Політика щодо українського народу була страшною:
Багаті? — Старцюватимете!
Горді? - Впадете на коліна!
Густолюдні? — Прополемо!
В історію оглянетесь? — Очі виколемо.
Усюди існували спецбригади, які викликали по одному господарів, вимагаючи негайно відвезти на станцію мішок зерна. Відпускали тільки після того, як селянин погоджувався. За нездачу зерна на 10 років позбавляли волі. Це був розвій. Деякі селяни накладали на себе руки.
Учител 1 . Наприкінці зими І933 року голод в Україні набув нечуваних розмірів. Намагаючись урятуватися, тисячі селян ішли в міста, де навесні скасували хлібні картки і можна було купити хліб.
Та сільським жителям нічого не продавали. Дороги, що вели до міста, було блоковано. А ті селяни, що пробиралися туди і не знайшли порятунку, вмирали просто на вулицях. Доведені до відчаю, люди їли трупи коней і людей.
Учитель. Чи знаєте ви, що голод охопив територію з населенням 60 млн осіб?
Учитель. Навесні 1933 року 25 тис. осіб помирало щодня, 1000 осіб - щогодини, 17 - щохвилини. Всього жертвами голодомору стало близько 7 млн. осіб, половина з них – діти.
Дівчинка Пам'ять.
Пішли, пішли, бо вже пора:
Настане вечір, згасне сонце,
Німа, голодна дітвора
Знов виглядатиме в віконце,
Надіючись на день новий,
Що принесе, можливо, втіху,
А рік отой такий страшний,
Не чуть ніде дзвінкого сміху.
Учитель. Так, одне горе не йде, ще й біду за собою веде. Нерідко голодна смерть косила цілі сім'ї.
Із одержаного борошна пекли оладки. Аж ніяк не цуралися сухої соняшникової макухи, від якої дуже все боліло у животі. А коли надходило тепло, то справжніми ласощами вважався рогіз і спичаки з очерету. Та не всіх це врятувало.
Учитель. Діти, не обійшов голод і ваші родини. Ще й досі у снах до ваших рідних приходять ці страшні спогади, ще й досі кровоточать їх роз'ятрені серця, болить душа, що звідала горя до краю. Кожен із вас назавжди вкарбує в свою пам'ять те, що довелося вам почути. Ці розповіді, можливо, чимось схожі між собою, бо горе було одне на всіх — велике. Та за кожним із них - скалічені людські долі.
Учениця. Під час голодомору особливо страждали діти. Ось послухайте, яку зворушливу поезію я відшукала і вивчила напам'ять.
Мамо, мамо, я скоро помру,
Не рятуйте мене, нетреба.
Не ріжте ні брата, ні сестру,
Бо не впустить нас бозя до неба.
А як серце «моє навіки згасне,
Не вбивайтесь з горя,
Покладіть біля вишні в садочку мене,
І лягайте самі коло мене.
Забринить понад нами бджола золота.
А та вишня весняної ночі
Накриватиме цвітом наші чола й уста
І росою вмиватиме очі.
Учитель. Сьогодні, діти, ми з вами торкнулися своїми спраглими вустами замуленої криниці історії. Кожен із вас, я думаю, здригнувся від спогаду землі української, від зойків закопаних, напівживих людей.
Учитель. Нещодавно поблизу Лубен українці вивершили курган Скорботи на вічну пам'ять землякам своїм, які залишили життя земне в пекельних муках. Не було на тому полі ні пишних ; промов, ні музики. А були тільки вода і хліб. Черствий хліб, який люди принесли з собою, та жменька землі зі своєї оселі. Кожен прийшов туди за покликом матері-землі, яка сховала чи то батька, чи то сестру, чи ще когось із рідних. Здіймався на горі Зажури хрест — символ розп'яття українського народу. Височезний хрест. Здається, дістає неба, вічності і самого бога.
Учитель. Де пшениця росте густа
На полях оддалік Грушевого,—
Не минайте того хреста
На могилі села неживого.
Бо ж ніде в нас таких нема —
Мовчки втрати у безвість носимо.
То хрестом стала пам'ять сама
На полтавськім чорноземі,
На родючім чорноземі!
Учитель. Тож нехай з усіх усюд, з усієї України, з усіх світів приходять до цього скорботного місця старі й малі в ім'я живих на цій планеті.
Хай у кожній душі, в кожному серці запалає свічка скорботи, хай заговорять усі свідки тих страшних днів, хай будуть завжди доглянутими могили безневинних жертв, бо «Хто не знає свого минулого, той не вартий свого майбутнього». Пам'ятаймо про це завжди.
Тож пом’янімо хоч сьогодні хвилиною мовчання, з непростимим запізненням у кілька довгих десятиліть, великомучеників нашої трудної історії. Пом’янімо і знайдемо в собі сили пройти за ними дорогою їхнього хресного путі. Не їм це потрібно, а нам. Все, що вони могли сказати світові, вони вже сказали.
Ми не забудем рік тридцять третій,
Як Україна стогнала від голоду.
Й досі ми чуємо стогін далекий
Голосів, помираючих з голоду.
Ми не маємо права забути все це.
Бо весна тридцять третього року
Поклала у землю людину живцем,
Не ступивши назад ані кроку,
Їстиму хліб і молитимусь Богу,
Щоб не було більше лиха такого.
Богу молитись і щиро просити,
Щоб українці завжди були ситі.
Учитель. На вшанування світлої пам'яті жертв голодомору в Україні 1932-1933 роках оголошую хвилину скорботи.
Хай ця хвилина для нас стане актом поминальним, актом покаяння і перестороги, увійде в наші серця тихою молитвою, очистить наші душі від зла.
(Хвилина мовчання)
Учитель. Тож запалімо поминальні свічі, поставимо їх у кожному вікні. Хай у кожній оселі, у кожній родині старий і малий схилить голову перед пам'яттю невинно убієнних голодом - геноцидом, уклінно припаде до їхніх могил, поставить свічку перед образом Божим.
Учитель. Це - знак нашої пам'яті. Це -
святий вогник, який зігріє душі загиблих. Це -
світло очищення задля нашого майбутнього.
Ми живемо. Живе наш народ. Так буде завжди.
Учитель.
Запалимо свічку у кожній оселі
На пам'ять на вічну про дні невеселі...
Про голод, що вдерся у кожну хатину.
І нищила смерть ця старого й дитину...
І падали в гаю знесилені люди...
Й здавалося, краю страхіттям не буде!
Худесенькі діти жують лободу...
Важко уявити картину оту!
Годину трагічну вшануємо нині:
Запалимо свічку у кожній родині...
Хай палає свіча... Хай палає.
Поєднає нас вона в цей час.
Хай сьогодні спогади лунають.
Пам'ять чиста, світла і велична,
Пісня й слово хай єднає нас.
Учитель. Якими словами можна описати мучеництво України того періоду, яке поклало в землю сім мільйонів своїх кращих синів і дочок. Голодомор позначився на майбутньому нації. Третина умертвлених голодом - діти, які не народили нащадків, не дали потомства. У той час Україна була скорботною матір'ю, яка сумує за своїми дітьми.
Учениця. На скибку хліба я дивлюся,
Рум'яну, білу, запашку.
На скибку хліба я молюся.
До неї руку протягну
Молюсь за тих, хто скибки тої
Не дочекавсь, заснув навік
І Зими холодної, лихої
В той чорний, 33 рік.
Учениця.
Молюсь за нас, дорослі й діти.
Щоб не зазнати бід отих.
Нехай поняття хліб, життя і жити
Завжди належать до святих.
(Посеред класу на столі, на рушнику лежить коровай, учень підходить до нього і говорить.)
Учитель.
Хліб священний лежить на столі,
Запашний і рум'яний, високий.
Знають добре малі і старі,
Що то рук хліборобських неспокій
Хліб священний лежить на столі
В нього запал жнив'яного літа.
Хай завжди буде хліб на столі
І як сонце, сіяє над світом.
Хліб — найбільше багатство на землі. Здавна говорять: є хліб — буде і пісня. І сьогодні ця чудова пісня звучить і у нас.
Учениця.
Ми хлібом-сіллю друзів зустрічаєм,
Хай в світі буде більше в нас братів,
Хай в кожній хаті будуть короваї,
Щоб люд ніколи хліба не просив!
Учениця.
Хіба сховати нас в могили?
Ми зацвітемо й там барвінком
Дає мені Вкраїна силу, я — українка.
Учень.
Є найсвятіше - рідна хата.
І поля батьківський загінець.
Тобі про рід вкраїнський дбати,
Ти-українець.
Учень.
Цвіте калина між тернами,
І рідно пахнуть чорнобривці.
Спинився Чумацький шлях над нами,
Ми — українці.
Учитель. Ми - українці і це звучить гордо. Ми - велика родина, яка разом зуміла вистояти страшне і лихоліття, голоду, війни, розрухи. Ми зуміли відродитись, воскреснути, і створити нову, незалежну державу.
5
6
7